20 березня виповнилось 95 рокiв з дня народження лідера легендарного спортового товариства "Україна", одного з визначних українських хокеїстів середини ХХ століття - Омеляна Бучацького.
Про одну з найгучніших перемог 40-х років СТ "Україна" над німецьким "Шварцтойфель", за безпосередньої участі О.Бучацького, ukrhockey.com писав 21 сiчня 2012 ...
В день народження Бучацького нам би хотілося трішки розповісти про деякі маловідомі факти з життя львівського хокеїста-гаківкаря, про особистий внесок нашого співвітчизника у становлення українського хокею середини ХХ століття, який всім нам, вважаємо, варто пам'ятати.
Омелян Бучацький народився 20 березня 1918 року у Львові у родині священика Олеся Бучацького й Марії Сосенко. Його батько був у ті часи достатньо впливовою людиною на західноукраїнських теренах. Він керував двома ремісничими бурсами у Львові, добре знав митрополита Андрея Шептицького, опікувався пластовим та спортивним рухами серед молоді.
«Завдяки його і його СТ «Україна» впливам з багатьох юзьків, щепців, тоньків, яськів – учнів польських шкіл, дітей львівської вулиці, які часто говорили лише «львівським балаком», поробилися Осипи, Стефани, Антони, Івани і до того – дуже свідомі українці, – писав про батька Омелян. – Взимку смушева шапка заступала чорний «габіг», теплий плащ охороняв від холоду. А втім, для таких вболівальників, як о. Олесь, погода не була перешкодою. Хто мав кричати на суддю: «Суддя – шпаргач!», «Калоша!». Скандувати: «Україна!». Під час хокейних змагань заохочувати гаківкарів голосним: «Гей-Гей, Україна!», а наприкінці голосним: «Є-є-є!» – пригадати всім, що «Україна» здобула ворота. А оте голосне «Є-є-є!» розносилося по всьому Львові, бо ніхто не вмів так кричати, як вболівальники «України»… Він часто перший починав оте «Україна!». Часом навіть не зовсім безпечно було перебувати в його товаристві під час змагань. Він так переймався всім, що діялося на полі чи на льду, що часом йому здавалося, ніби він сам копає м’яч, бігає за ним. Не один дістав нехотячи від о. Олеся в кістку… або оберненою другим кінцем паличкою, яка в його уяві в тій хвилині була маківковою ключкою.»
Омелян змалечку вів рухливий спосіб життя. Футбол, гаківка, ковзанярський біг, баскетбол, настільний теніс тощо. Практично не було жодної спортивної ділянки, яку б він не дослідив. Але найбільше запала йому в душу гаківка на леді.
«Коли мені було лише 5 років, мій батько, фанатик спорту, і СТ «Україна» зокрема, водив мене щонеділі на футбольні змагання «України» запевняючи мене, що такого другого клубу як «Україна» і таких футбольних віртуозів як Конашевич, Радловський, Верхола, Мурський, Барусевич, Дахнівський, Терлецький та ін. – немає в світі, - згадував через багато років Мілько Бучацький. - І я батькові вірив. І ходив на змагання, кричав разом з батьком, тішився перемогам і сумував коли наші програвали. І вже тоді – я весь час мріяв, що коли підросту, гратиму настільки добре, щоб мені припала честь бути гравцем СТ «Україна».
Я не можу описати тих почувань, які опанували мене, коли врешті-решт підписав декларацію змагуна і офіційно став членом «України». Пам’ятаю, я тоді не спав цілу ніч від зворушення. Знаю теж, що не спав і мій батько. Боже милий! – така честь, його Мільчик грає в першій дружині. Знаю також, що подібно реагували і мої ровесники, яким так само як мені припала ця сама почесть. І дуже добре знаю, як нам, тим кільком щасливцям, заздрили наші ровесники.
[…] В народній школі Сестер Василіанок мав репутацію збиточника, - писав про себе Бучацький. - В гімназії належав до категорії «здібний, здібний, але ледащий». Але якось йшло. На шкільному свідоцтві завжди було з фізкультури та співу (доки не почав «ламатися» голос) – «дуже добре». Решта – достаточно. На університеті мав «задовільно». Гімнастики, ані співу там не вчили… Зате від малого копав м’яч і вганявся по льоду за кружком. Дуже швидко потім – у рядах СТ «Україна». І коли вдавалося стрілити шайбу чи дві суперникові «України», тоді в забуття йшли всі шкількі недомагання. Бо що врешті такого страшного, якийсь там невдалий іспит порівняно з кількома «баняками»? А що, як це був «баняк», що вирішував остаточну участь «України» у першості Польщі?»
Після закінчення Академічної гімназії (1936 рік) Бучацький став студентом права в Університеті Казімєжа Великого (тепер - Львівський університет ім. Івана Франка). Того ж року підписав контракт з клубом «Сілезія» з Катовіце.
Протягом 1939-41 років - студент Інституту радянської торгівлі у Львові, тренер і гравець міських хокейних команд «Спартак» та «Буревісник». Протягом цих же років репрезентував збірну Львова.
Ось які нотатки про «фраєра Мільо» залишив його «кровний друг» письменник Олег Зенон Лисяк: «Омелян Бучацький, фрайєр Мільо, як ми його називали, щирий львів'янин, найкращий, мабуть, наш хокеїст цих часів, вихованець львівської «України», з яким я заклав приязнь «на життя і смерть» на кільчастій загороді стадіону «Лехія» у Львові, коли ми «швартувалися» (намагалися без квитків дістатися трибун – А. С.) на матч «України» десь в тридцятих роках. При цій нагоді я подер свої найкращі «недільні» штани, а Мільо стягнув мене з колючих дротів. Пролилося при тому і кілька крапель нашої козацької крові і так ми стали «кровними братами» по лінії канадського хокею... Йшли роки. Мільо із своїм партнером Юрком Дицьом стали світочами нашого хокею... Мільо грав і вигравав, здобував скількість там голів, завжди веселий, несерйозний, безвідповідальний - одне слово, мій «кровний» друг і побратим - Омелян Бучацький!»
А ось, як охарактеризував Бучацького його товариш по команді тих часів, гравець СТ "Україна" Любомир Цимбалістий: «На грищі Бучацький був немов сніжинка – так легко він ковзав!».
На запитання журналу "Хокей без кордонів", хто з хокеїстів "України" вирізнявся майстерністю та чия гра йому імпонувала найбільше в той час, Цимбалістий ствердно відповів: "Тут і думати особливо не варто. Мілько Бучацький був фігуровим грачем. Загалом Мілька я прирівнюю до Грецькі, а може навіть він мав більшу потенцію, аніж той. Надивився я на гру обох, можу порівнювати. Мінусом Бучацького напевно було лише те, що він був невеликого зросту..."
Наприкінці 30-х, початку 40-х Бучацький справжній та незамінний лідер СТ «Україна». Відзначаємо, саме в той час, коли на териротирії СРСР ані турнірів, ані чемпіонатів з хокею з шайбою (з канадського хокею) навіть ще й не проводилось.
22 лютого 1944 року Омелян Бучацький одружився з Олександрою Боднар, уродженкою Тернополя. Вона, до речі, перед Другою світовою війною була чи не найкращою баскетболісткою у Львові, команди за які вона грала, традиційно, виборювали перші місці в Галичині.
У 1944 році подружжя виїхало до Словаччини, де Омелян отримав роботу тренера й гравця в одній з хокейних команд, відтак – переїзд до Німеччини. «Коли Мілько грав у Словаччини, до мене підходили його колеги гаківкарі й казали: «Ви знаєте, Лесю, ви ж маєте сенсаційного мужа!» – згадує Олександра Боднар-Бучацька.
Між 1945 - 50 роками – він один з двигунів спортивних заходів для «переміщених осіб» - біженців.
Створена ним українська гаківкова команда «Лев» була, мабуть, чемпіоном серед «бездержавних народів», котрі після війни шукали політичного притулку у західних альянтів.
В ці ж роки він тренував австрійську команду «Інсбрукер Айсляуф Ферайн», грав за неї. Був тренером української табірної збірної з баскетболу. У межичасі працював на шахтах в Бельгії. В 1948 році Омелян Бучацький як хокеїст, футболіст та організатор отримав нагороду «Найкращий український спортсмен на еміграції», котру заснувала газета «Час».
У вересні 1950 року з дружиною та маленьким сином Романом емігрував до Австралії.
«Чому ми виїхали до такої нехокейної країни? Передовсім Мілько розумів, що він уже не молодий і скільки він ще гратиме, ми не знали, - розповідає Леся Боднар-Бучацька. – А ми вже мали малого Романа, тому ми мусили серйозно зважати на обставини. В Австралії на той час вже жила моя сестра з родиною і вони заохочували нас до переїзду. А коли Мілько дізнався, що там є штучний лід, і є можливість грати навіть просто неба, то це й визначило наш вибір, - сміється пані Леся. - І от після нашого прибуття Мілько пішов до найближчого хокейного клубу зі своїми претензіями… Казав, що привіз їм на континент хокей з самого Львова.»
Іноді, коли не було з ким грати, він часто, як каже Олександра Бучацька-Боднар, тренував сам себе. Але зазвичай «компанія» була. Погравши за одну з сіднейських команд, Мілько створив команду «Леви», яка за браком достатньої кількості українців-гаківників складалася переважно з чехів та латишів емігрантів. Також він грав за збірну Сіднею, а згодом був її тренером. Пізніше долучився до команди «Бомберс», яка, до речі, протягом кільканадцяти років була кращою хокейною командою Австралії. В цій дружині Омелян грав до 1969 року, грав доти аж доки йому не перевалило за 50 років, грав у нападі разом із сином Романом.
І все це відбувалося під акомпанемент різних бізнесових починань... Омелян Бучацький був, як писалося свого часу: «чи не єдиним в світі українцем - менеджером компанії, яка займалася експортом з Австралії живої худоби (корови, вівці, коні, верблюди) до Азії та Африки».
Скільки фраєр Мільо закинув шайб? Це залишається таємницею. «Я знаю, що Мілько не вів рахунку стріляним голам. Десь на другій сотні він просто збився зі своїх підрахунків, - розповідає Любко Цимболістий. – Врахуйте, що він понад 15 років був кращим бомбардиром, що грав за українські команди. А до того ще був «Богун», різні збірні команди, гра в австрійських та австралійських дружинах. Ось і зважай, скільки він міг стрілити голів. Сотні!..»
Протягом усього дорослого життя Бучацький займався журналістикою, або, як він сам казав, бавився у журналістику. Бучацький дописував до всіх можливих українських газет та альманахів. Іноді заради гонорару, а часом, бо «кортіло пописати». В 1990-х роках в Україні друкувалися його для малечі «Оповідки вуйка Мілька. Розкажу вам про Австралію».
Нещодавно в Україні вийшла його книга «7 днів». Омелян Бучацький - автор десятків оповідань та гуморесок, споминів, репортажів, кількох п’єс, співредактор кількох енциклопедичних та меморіальних праць, які видавалися в тому числі і в Україні в останні роки.
Як журналіст, протягом 1980-90 роках мав змогу спілкуватися з сучасними українськими спортсменами. Хто з них міг знати, що перед ними колись грізний гаківкар фраєр Мільо? Але річ не в тім. Омелян обурювався: «Як переживали ми, коли до Австралії приїжджали баскетболісти СРСР! Усі балтійці гордо заявляли, що вони литовці, латиші, а наші гравці з «Будівельника» оповідали, що «ми із «Строітєля». Тенісист Андрій Медвєдєв на прохання про інтерв’ю пихато відрізав «у мєня здєсь нєту врємєні…».
Від 1983 року Омелян – на пенсії. 1991 року він з родиною відвідав Україну й рідного брата в Івано-Франківську. У Львові якраз святкували 90-ту річницю створення Спортового товариства «Україна», куди він не міг не завітати...
Омелян Бучацький спочив у Бозі 1 вересня 1997 року в Австралії. Він похований на українському цвинтарі Бруквуд, поблизу Сіднею. «У своєму працьовитому житті вмів викресати енергію, якою запалював тих, хто з ним був поруч, тренувався, чи грав, до найбільшого зусилля. Його оптимістичний підхід до всього створював атмосферу співпраці і довіру. Для України жив, працював, змагався, не жалів труду для неї, боронив її добре ім’я, бажав їй кращої долі, а передовсім волі. Картав за вживання російської мови в самостійній Україні, не толерував ментальності раба.» (З пресового некрологу.)
