Як ми «напарили» “німецьких чортів”. Рік 1942…
27.12.2010
Літо 1941 року... Львів став Лямбергом. Галичина - частиною так званого Генерал-Губернаторства із центром в Кракові. Попервах новий господар демонстрував дива толерантності й щиросердності. Відновили свою діяльність деякі наукові, культурно-освітні, спортивні українські товариства. Німці, бувши великими поціновувачами спортивних пишних забав і парадів, час від часу влаштовували різноманітні турніри. Собі на втіху, й аби позбиткуватися з інших, слабших, як їм здавалося.
Спортивне товариство «Україна» відновило свою діяльність влітку 1941 року. «Якщо у 1939 році нас «звільнили» від польської займанщини, то у 1941 – від сибірів та казахстанів», – написав згодом чи не найзірковіший гравець «України» Омелян Бучацький.
Наприкінці 1941 року СТ «Україна»-Львів отримало запрошення взяти участь у передноворічному хокейному турнірі в Кракові, де мали грати ще німецькі та чеські команди.
Йшла війна, поїзди ходили не регулярно, й - виключно під контролем військової адміністрації та львів'яни все ж таки виклопотали в Гестапо дозвіл на поїздку, зібралися й поїхали. Дісталися до місця змагань за кілька хвилин до початку першої зустрічі, то й не встигли навіть добре розігрітися. На льоду із здивуванням побачили, що перед ними гравці колишньої «Краковії», які тепер виступали у формі… німецького клубу ДТСГ. Українці легко перемогли - 6:1, а другого дня виграли і в іншого суперника команди «Остбан» – 4:2. Ставши таким чином переможцями, й, повернувшись до готелю, гравці «України» раптом знову були викликані на льодовий майданчик – грати проти чеської «Опави», яка… запізнилася на турнір. Цю гру наші гаківкарі виграли з рахунком 4:2.
Ввечері відбулося вручення нагород. Коли надійшов час вручення трофею, куратор змагань німецький генерал сказав, що на чаші не викарбувано назву команди-переможця, тож кубок надішлють згодом до Львова, але, мовляв, небавом, після полагодження деяких питань. До сих пір надсилає, жартували наші хокеїсти вже опісля війни.
Гравець «України» Любомир Цимбалістий згадує, що команда не мала особливих проблем з виграшами.
«Несподівано для самих себе ми виявилися найсильнішими. До цього нам забороняли поляки та росіяни виїздити за кордон грати й підвищувати нашу майстерність в міжнародних змаганнях. А цього разу німці виявили інтерес до нашого хисту! Ми не те, що не сподівалися на те, ми цього просто не очікували. Ми ще бентежилися тим, що ми не є дружина якась «Опава», чи химерна абревіатура, а є презентантами цілого нашого Краю. Тож ми мусили показати всі наші найліпші гаківкові якості, моральні та фізичні особливості».
А тим часом львів'яни вже готувалися до наступного «відрядження». На початку січня 1942 року відбулися інші змагання.
21 січня 1942 року опів на восьму вечора в польському курортному містечку Криниця, (де проходив чемпіонат світу з хокею 1932 р.) «почалася гра, найкраща, що її коли-небудь грали українські хокеїсти в Європі». Так висловився про неї Омелян Бучацький.
Це були змагання за Кубок губернатора Галичини Отто Вехтера за участю «України», краківського ДТСГ, чехословацької «Опави» й німецького клубу «Шварц тойфель».
Першим суперником була команда «Чорні чорти» (Die Schwartz Teufel) - гордість тогочасної Німеччині. Щоправда ця команда була «підозрілого» походження, бо німців там біло лише кілька, а основа складалася зі словаків та поляків, що «зуміли довести свою німецьку породу» – так звані фольксфойчі. Але, зрештою, справа не втім. «Шварц тойфель» складалася з найкращих хокеїстів - представників підкорених («арійських» й наближених до них) народів. Цікаво, що був у складі «чортів» і один українець – Іван Піхота.
Для вболівальницького загалу питання, хто виграє, було не актуальним. Ясна річ, програють оці недолугі, так звані «меншовартісні». Так, сповіщали газети, вони виграли «Остбан»-турнір в Кракові «легко і заслужено», але ніц ніхто не годен перемогти «безконкуренційної» в Генерал-Губернаторстві команди.
Симпатії трьох тисяч (!) глядачів були на боці «чорних чортів». Але ж ні, придивімося пильніше... Ось окремою купкою згуртувалося може кількадесят, а може кількасот осіб, які аж ніяк не вписувалися в ту загальну глядацько-курортну «арійську» органічну масу. Вони не чули пишного маршу «Унтер дер Лятерс», що лунав з гучномовців, вони не вигукували переможних гасел-реляцій, вони нервово вдивлялися на ледовище, очікуючи, коли ж вийдуть ото-ті... з тієї... з нашої... України. То були лемки. Наші лемки, яким століттями доводилося жити наче гості на своїй землі. Ось і цього разу, дізнавшись про приїзд львів'ян, вони вирушили на стадіон, аби подивитися, що то є Спортивне товариство «Україна» - Львів.
«Ці люди вірили в те, що ми виграємо, вони хотіли цього з глибини серця, може й більше, ніж ми самі. Бо в момент, коли ми стали віч-на-віч із своїм противником, йшлося більше, ніж про спорт, про чашу, чи про виграш. Ішлося... Але ми всі знали, про що йшлося і знала про те група глядачів у кутку трибуни. Не дивно, отже, що серця їхні горіли таким бажанням нашого виграшу. Тому така напружена була атмосфера змагань, тому такими ненависними поглядами обкидали нас противники, тому такі неспокійні були ми від запиту «Чи спроможемось?» - напише через багато років Омелян Бучацький.
І от - початок видовища. З одного боку «Шварц тойфель», а з іншого - нікому невідомі люди з дивним написом кирилецею на грудях: Микола Скрипій, Роман Газда, Володимир Коpженівський, Роман Маринець, Ждан Новаківський, Омелян Бучацький, брати Юрій і Володимир Диці, Михайло Бубела, Роман Труш, Роман Калитяк та Любомир Цимбалістий.
«Україна» відразу кинулася на «чортів», сповіщаючи таким чином, що хлопці з «Лямбергу» мають добрі пащі й цупкі пазурі.
Ми їх тиснули, давили, шматували, розгойдували, розпинали, бортували, розкидали. Курортники в якийсь навіть затихли - що то є? куди поділися власне «чорти»? де цей непереможний Вермахт з ключками?.. Аж от воно що, збагнули поляко-словако-німці: ці новаки крім шаленого темпу нічого не здатні запропонувати. Справді, нашим атакам бракувало чіткого кінцевого завершення - не було голів. Чи то сліпі випадки їх рятували, чи то їхній воротар ниньки був в ударі?.. Хтозна. А от «чорти» двічі зловили наших, коли ті всією командою стрімголов атакували їхні ворота: 2:0.
Наші вболівальники - лемки - принишкли. «Господарі» ж тріумфально гудять…
Коли в другій третині гри львів'яни піймали ще два гольових облизня, віддавши, щоправда один назад (4:1), здавалося, що загальний результат гри не важко вгадати.
Почалася третя частина гри. На погляд переважної більшості глядачів, остання й геть не вирішальна. І от з кута трибуни знову лунає спершу несміло, а потім дедалі відважніше: «Україна, темпо!» То наші лемки підтримують, моляться, вірять і сподіваються.
«Цілою п’ятірнею йдемо в атаку. Розвиваємо дедалі швидший темп, двоїмося, троїмося, спихаємо противника на його частину ледовища і, чим ближче до кінця гри, тим виразніше стає, що виграти можуть тільки ось ці хокеїсти з дивним написом на грудях, - передає свої тодішні почування й враження фраєр Мільо Бучацький. - А разом з нашою перевагою підноситься настрій нашої публіки, росте надія, дужчає крик «Україна, темпо!» А в симпатиків противника безсила лють перетворилася на здивування і, нарешті, подив. Блискавичні акції перетворювалися у небезпечні підворотні ситуації, й ворота падали одні за одним...»
«Коли до кінця гри залишалося кілько хвилин, а ми ще програвала одну «баньку», ми з Бучацьким відїхали в бік. Стоїмо і балакаємо, що робити, - згадує Любомир Цимбалістий. – Вмикнути реактивні двигуни за спинами ми не можемо. Випустити на ледовище всіх запасних грачів – також. Але ж вигравати ми мусимо! Бо що ж то є – приїхати й програти? Вирішили, що всією командою йдемо вперед, про захист своєї брами – забуваємо. П’ятьма летимо вперед. Люсько Тигрис, наш воротар також долучається до атаки, волає щось там про хулєру й шматярів. Наші противники не сподівалися такого штурму. Це їх заскочило й Бучацький якоїсь миті стріляє ще одні ворота. Го-о-оля!»
Основний час гри вичерпано. Рахунок 4:4. Трапилося те, в що мало хто вірив. Арбітр призначає додатковий час: три періоди, кожен - десять хвилин (такі тоді були правила).
Цього разу «Україна» не залишає жодного шансу вимореному супернику. Хокейний диявол зрікся своїх «чорних чортів». Протягом тих тридцяти хвилин українці робили з польсько-словацько-німецькими перевертнями все що хотіли. Матч закінчився з рахунком 8:5 на користь СТ «Україна»-Львів. На рахунку Мілька Бучацького 4 голи.
«Втомлені до краю, але щасливі сходили ми з льоду. В роздягальні глятно, душно, крикливо. Типова атмосфера після виграних змагань. Хтось когось вітав, хтось сміявся, хтось співав, хтось цілувався,» - занотує пізніше герой матчу.
А що ж наші лемки?
«І нагло відчинилися вхідні двері, - повертаємося до спогадів Бучацького. - Повіяло морозним повітрям, в дверях з'явилася група людей. У довгих кожухах, чоботах, з баранячими кучмами в руках, вусаті й бородаті. Очі всіх нас мимоволі звернулися туди. І коли троє з них виступили наперед, пройшовши нерішуче кілька кроків, і вони стали, а один з них почав говорити, то почали стихати розмови, крики й гамір. А він говорив простими, невишуканими словами, часто спинявся, шукаючи висловів. Говорив, що вони, тобто ті три прийшли в делегації від усіх тих, що приїхали саньми з віддалі кількадесяти кілометрів, щоб побачити «ототу Україну». Вони прийшли і від тих, які не могли побачити змагань, привітати нас хлібом і сіллю на лемківській землі, подякувати нам за те, що ми не зрадили надій і «такисте набили тих мазурів, ту на нашій землі, де слово Україна ані виговорити не можна було». І ще казав, що вони нас ніколи не забудуть, і просив пробачення, що вони так скромно нас приймають, і, що вони завжди цілим серцем будуть з нами…»
Наступний матч проти команди "Опави” "Україна” перемогла з рахунком 6:1.
«Після останньої гри ми мусили мерщій бігти на вокзал, бо за годину вирушав наш потяг до Львова, - розповідає Любко Цимбалістий. - А німці кажуть, мовляв, лишайтеся, бо що то за банкет без переможців? Сам губернатор Галичини Вехтер вручив нам Чашу, привітав, запросив до столу. А ми нервуємо, бо ж маємо їхати додому. Опісля другої-третьої чарки ми вже й забули, що маємо бути на вокзалі. Так минуло кілька годин. Й несподівано хтось з наших згадав, що нам мерщій треба на поїзд. А якийсь поважний німець стоїть й всміхається: «Не переймайтеся, панове переможці, потяг очікує на вас».
Цього разу хлопці забрали кубок без чеканки-напису…
Після цих турнірів німецька преса писала про нашу дружину, як про некоронованих чемпіонів Європи – захоплювалася технікою, швидкістю й знаменитою комбінаційною грою. Крім того, наголошувалося, що воротар (Скрипій) і перша трійка (Роман Дицьо-Маринець-Бучацький) може прикрасити будь-яку команду.
«Україна» отримала запрошення на участь в турнірах в Австрії, Чехії, Словаччині та Німеччини. Загалом було запропоновано 12 змагань на території Рейху. Здавалося, що перед «Україною» відчинилися двері у світ. Але…
Але військова адміністрація кусала лікті. «Якщо ми не виграємо, не виграє ніхто» - такою була постанова німецьких бонзів. Великі репрезентаційні гаківкові турніри більше не проводилися. Принаймні українську дружину вже не запрошували. Поступово змінювалася ситуація і на фронті. Наступна зима 1942-43 років принесла німцям багато неприємних новин...
Друга світова війна вже перегортала свої найстрашніші сторінки…
ukrhockey.com
|
