Ці змагання відбулися вперше, підопічні Михайла Чіканцева перемогли в усіх двадцяти поєдинках, встановивши рекорд, що можна тільки повторити.
Цей успіх 16-річних галичан не випадковий, адже вони тричі стали чемпіонами України у своїй віковій групі. На думку фахівців, їх прогрес став можливий завдяки зведенню 2009 року в Новояворівську критої льодової арени з трибунами на 600 місць. Заслуга в цьому передусім братів Миколи й Олега Романюків, котрі не шкодували власних коштів на будівництво ковзанки, а тепер дбають про розвиток у регіоні дитячо-юнацького спорту.
Розраховували на свої сили
– Якщо бути точним, то ще за союзних часів юні хокеїсти з райцентру Яворова заявили про себе, ставши бронзовими призерами республіканських змагань на призи клубу «Золота шайба», – говорить голова обласної федерації хокею з шайбою, президент хокейного клубу «Галицькі леви» Микола Романюк. – Тоді на фінальному турнірі в Сумській області підопічні Станіслава Петровського змусили себе поважати. Втім, якщо відверто, особливих перспектив все ж не було, адже хокеєм у Яворові займалися лише декілька місяців, коли заливали ковзанку на місцевому стадіоні. Зрештою, яворівчани регулярно виступали в обласній першості, що зазвичай проводилася у львівському оздоровчому центрі «Медик». В їх лавах був і я, отож хокей із шайбою для мене захоплення на ціле життя.
Мабуть, 2009 року вам у пригоді стала державна програма з уведення в дію критих ковзанок з трибунами на 500–600 місць?
- Нам від цього користі було мало. Периферійному Новояворівську, а саме там вирішили дислокуватися, зведення за державний кошт ковзанки довелося б чекати десятиліттями, адже навіть до обласного центру, Львова, черга ще й досі не дійшла. Ось чому, аби не марнувати час, ми з братом вирішили будувати арену власним коштом. Було реконструйовано приміщення старого побутового комбінату в центрі міста з добудовою критої льодової арени. Оскільки за фахом я інженер, то особисто проектував майбутній спорткомплекс. На жаль, потенційні інвестори, котрі спочатку обіцяли підставити плече, потім відмовлялися, переконавшись, що це не комерційний, а соціальний проект.
Будували поетапно, бо необхідних фінансів бракувало. На всьому доводилося економити, зокрема обладнання для догляду за льодовим покриттям придбали вживане. І все ж, коли наприкінці 2009 року арену ввели в експлуатацію, це в Новояворівську стало помітною подією. Бо незважаючи на певні проблеми, постаралися, аби ця споруда відповідала вимогам сьогодення. Нині до послуг відвідувачів, окрім ковзанки та роздягалень, ще й тренажерний зал, реабілітаційний центр, конференц-зал, кафе, де встановлено плазмовий екран, на якому транслюється все, що відбувається на льодовому майданчику.
Навколо арени поступово створюємо рекреаційну зону, де наші вихованці мали б змогу набиратися сил між тренуваннями. Завдяки старанням мого брата – директора цього комплексу, облаштували невеличке озеро. Намагаємося враховувати кожну деталь, котра стала б у пригоді нашим вихованцям на шляху до вершин спортивної майстерності.
Урочисто відкривши двері ковзанки, ми прекрасно розуміли, що це лише перші кроки, адже потрібно було вирішувати питання з тренерськими кадрами не тільки хокейного відділення, а й для фігурного катання. І ми не помилилися у виборі, запросивши Михайла Чіканцева тренувати хокеїстів, а Сюзанну Хачатрян опікуватися фігуристками.
Вимоги стали значно жорсткішими
Свого часу Чіканцев закінчив школу олімпійського резерву в Єкатеринбурзі, де його партнерами по команді були Олексій Яшин та Микола Хабібулін, котрі потім упродовж багатьох років змагалися за океаном в Національній хокейній лізі. А ось Михайло після переїзду до Львова, звідкіля його мама, змушений був обмежитися виступами в так званій «Нічній хокейній лізі» столиці Галичини, організатором якої був великий шанувальник цієї гри Веніамін Мочников. Що до назви, то все пояснюється просто: учасники, аби зекономити кошти за оренду ковзанки, проводили поєдинки на «Медику» пізно ввечері. На заваді Чіканцеву в підкоренні спортивних висот стала серйозна травма. Тепер усі надії він пов’язує з виступами «Галицьких левів» і синів – Михайла й Захара – лідерів цієї команди у різних вікових групах.
- Аби постійно перебувати у вирі подій і тримати руку на пульсі, довелося змінити львівську прописку на новояворівську, – розповідає Михайло Чіканцев. – Та інакше і не могло бути, адже я приходжу на ковзанку о восьмій ранку, а залишаю її після 21-ї.
Взявши гору у всіх 20 поєдинках, «Галицькі леви» стали переможцями Карпатської молодіжної хокейної ліги
З чого починали роботу?
- Ходив школами Яворова, Новояворівська, Шкла, Івано-Франкового та запрошував дітей на хокей. Як такого тоді відбору не відбувалося, бо брали всіх, хто приходив. Це вже останніми роками внесли корективи, вимоги стали значно жорсткішими: для початку хлопцям доводиться під час перегляду демонструвати чого вони варті в спортивному залі. Але що цікаво: завдяки копіткій праці майже вдалося уникнути кадрових прорахунків і з того першого набору кістяк зберегли. Зрештою після створення трьох спортивних класів у СШ № 3 з’явилася можливість запрошувати здібних гравців з інших областей, хоча переважна більшість – місцеві вихованці. Звичайно, розклад уроків узгоджено з графіком тренувань і змагань.
Через рік, коли ми поїхали до Луцька на перші свої представницькі змагання й одразу стали срібними призерами, про нас заговорили, і батьки почали приводити синів записуватися на хокей.
Як і біатлоністи, ми є членами центру олімпійської підготовки, котрий функціонує завдяки підтримці управління фізкультури та спорту облдержадміністрації.
Важливо, що останнім часом мені стали допомагати ще два тренери, мої вихованці. Один з них Іван Александров донедавна виступав за команди майстрів України та Білорусі. Зараз уже опікаємо хокеїстів п’яти вікових груп, у їхньому активі нагороди чемпіонатів України, перемоги на міжнародних турнірах у Словаччині, Польщі, Білорусі, Угорщині, Австрії. До речі, серед моїх вихованців є Наталя Козачук – воротар жіночої хокейної збірної України. Не виключено, що невдовзі візьмемося за створення в Новояворівську жіночої команди.
Стратегічна мета все ближче
– Не секрет, що хокей із шайбою дуже дорогий вид спорту, – знову бере слово Микола Романюк. – Досить сказати, що одна ключка коштує близько трьох тисяч гривень, додайте догляд за льодом, витрати на поїздки на змагання. І якщо за спортивними показниками ми впевнено крокуємо до мети: підготовки гравців, котрі з часом претендуватимуть на місце в збірній України, то бізнесового ефекту від цього проекту жодного. Звичайно, ми вдячні за фінансову підтримку міській та обласній владі, батькам хокеїстів, адже групи початківців функціонують переважно за їх рахунок, але хочеться більшого. Переконаний, що давно час ухвалити закон про меценатство, щоб ті, хто вкладає власні кошти в розвиток дитячо-юнацького спорту, мали б пільги в оподаткуванні, оплаті за енергоносії.
Зараз є нагальна потреба у будівництві поряд з ковзанкою готелю, де мали б змогу відпочивати спортсмени, мешкати приїжджі команди. І йдеться не тільки про підопічних Чіканцева, адже торік ми вперше провели відкриту першість Львівщини з фігурного катання, в якій взяли участь спортсмени з десяти країн! І щоб втілити ці плани в життя потрібні спільні зусилля.
Я вважаю, що вершин у спорті можна досягти завдяки професіоналізму тренерів, одержимості атлетів, а також їх чіткій взаємодії з організаторами цього процесу. Ми завжди намагаємося порозумітися зі всіма. Мабуть, саме тому батьки залюбки приводять до нас своїх дітей починаючи з п’ятирічного віку. Це важливо й тому, що, на жаль, у загальноосвітніх школах уроки фізкультури стали другорядними.
Будь-який бізнес чи починання з часом може занепасти. Проте, переконаний, все те корисне, що роками створювалося для юного покоління, обов’язково матиме продовження.
