Роман Кізло: «Коли згадую ніч на вулиці у Нью-Йорку, мені стає моторошно»

Вихованців українського хокею в Північній Америці нині виступає не так багато. Один з них – 19-річний уродженець Яворова Львівської області, студент першого курсу факультету післядипломної та заочної освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського Роман Кізло, який ази гри з шайбою на льоду пізнавав у новояворівському клубі «Галицькі Леви», а закінчивши середню школу, влітку 2018 року подався торувати свою хокейну кар’єру за океан. Перший сезон на чужині талановитий форвард провів у одній з юніорських ліг Канади, а минулого літа перебрався до США. У розмові з прес-службою ЛДУФК Роман розповів про своє життя-буття на американському континенті, дистанційне навчання в університеті, тренування на карантині і подальші плани.

– Хокеєм я почав займатися десять з лишнім років тому – коли у Новояворівську відкрили Льодову арену і створили клуб «Галицькі Леви». Наша команда п’ять разів вигравала чемпіонат України серед свого віку, по разу ми брали «срібло» і «бронзу», тричі завойовували «золото» Карпатської ліги. А влітку 2017 року, я тоді перейшов у 11-й клас, мене і ще кількох хлопців взяли у дорослу команду, яка того сезону заявилася в Українську хокейну лігу.

– Різницю між юніорським і дорослим хокеєм швидко відчув?
– Швидко – не те слово. Можна сказати, одразу – з першого тренування зі старшими партнерами. Коли тобі лише 16 років, а ти тренуєшся і граєш з тими та проти тих, кому далеко за 20, а то й по 30 з гаком років, то одразу на своїй шкірі відчуваєш, що вислів «у хокей грають справжні чоловіки», це не просто слова з популярної пісеньки про хокей, а реалії життя. Не можу сказати, що дебют на дорослому рівні для мене був якимось дуже вдалим. Але досвід у тому сезоні я отримав насправді колосальний – можна сказати, дійсно безцінний. А головне, я відчув, що можу грати на дорослому рівні й це додало мені ще більше мотивації працювати на тренуваннях та повністю викладатися в іграх. Команду тренував Михайло Чіканцев, який працював з нами із перших днів занять хокеєм. Тож він добре нас, молодих гравців знав, а головне, довіряв – ігрового часу ми отримували достатньо. У хокеї часто буває, що молоді гравці у команді є, але на льодовому майданчику в іграх вони з’являються не часто, а на лаві запасних майстерність не росте. На щастя, у нас було по-іншому. Хоча зізнаюся, що було дуже важко – і фізично, і морально. Та я відчував, що додаю з кожним матчем і навіть з кожним тренуванням.

– То чому ти вирішив по завершенні дебютного сезону податися за океан?
– Коли ми грали в УХЛ, старші партнери порадили створити свій аккаунт у Facebook. Там я виклав усю інформацію про себе і вже у лютому 2018 року зі мною на зв’язок вийшов скаут команди Grey Highlands Hawks з містечка Маркдейл, що в 100 км від Торонто. Ця команда виступає в молодіжній лізі U-21 СPJHL, де грають клуби з двох провінцій – Онтаріо та Квебек. Але рівень команд не надто високий. Не хочу, аби ви подумали, що мені бракує скромності, але скажу, що будучи наймолодшим у команді(більшість хлопців мали 20-21 рік, кілька було 18- і 19-річних, а мені одному – 17),я за підсумками сезону став найкращим за всіма показниками. Зокрема, у 38 матчах я закинув 24 шайби і зробив 47 гольових передач. При цьому наші тренери Бред Тічборн і Корі Лафонте постійно мені дорікали, чому я в багатьох ситуаціях, коли можу кидати по воротах сам, віддаю передачу на партнера. Саме тому в мене асистів було майже у два рази більше, ніж закинутих шайб. Я їм пояснював, що мене з дитинства вчили грати у командний хокей, а не гнатися за індивідуальною статистикою. Вони лише руками розводили – мовляв, як можна самому шкодити своїй подальшій кар’єрі. А багато партнерів мене питали, що я взагалі роблю в цій лізі – на їхню думку, я мав уже грати в значно сильнішій лізі. Вони не могли ніяк второпати, що для 17-річного хокеїста з України вже сам факт, що він грає на батьківщині хокею – це уже справжній прорив! І немає значення, в якій лізі він виступає.

– Ти був єдиним європейцем у цій команді?
– Та ні. У нас був справжній інтернаціонал. Навпаки, канадців було лише кілька, а інші – з різних куточків світу. Були з хокейних країн – Словаччини, Швеції, Німеччини, Швейцарії, США. Але були й за хокейними мірками з екзотичних – Франції, Болгарії і навіть Нової Зеландії... Тим не менше, ми виграли регулярну першість. А от у плей-оф, подолавши чвертьфінал, в півфіналі програли і посіли третє місце.

– А як пройшла адаптація з побутом? Мову швидко вивчив?
– Щодо мови, то я не був зовсім «нулячим». Допомогло, що у школі я любив англійську. А коли вирішив перебиратися до Північної Америки, то ще більше приділяв їй уваги. Тож мовний бар’єр я подолав досить безболісно. Але загалом на початках, особливо перші два місяці, було неймовір важко – справжній стрес. Я не розумів ні де я, ні що відбувається довкола мене. Допомогло налаштування на мету – ще вдома я щоденно втовкмачував собі у голову, що за будь-яких труднощів повинен здолати всі негаразди і зачепитися за своє хокейне майбутнє саме в Канаді та США.

– У Канаді ти на довго не затримався...
– Я хотів рости далі – а в цій лізі, де я провів перший сезон за океаном, це було майже нереально. Мені пропонували залишитися в Маркдейлі, а одна з команд тої ліги запропонувала «неймовірні» умови. Їхній менеджер мені прямо сказав, що грають вони не дуже сильно, але мене поселять жити в українську сім’ю, тож я буду кожен день їсти борщ і вареники... Я подякував, посміявшись при цьому, і подався в американський Бостон, у команду East Coast Spartans, що грає у лізі U-19 ECEL, яка є найсильнішою в юніорському хокеї США. Щоправда, ми грали у другому дивізіоні.

– Чому ти обрав пропозицію саме цієї команди?
– Мене запросив другий тренер команди Нейл Лістон. Він на мене звернув увагу, ще коли я виступав за «Галицьких Левів» останній сезон. Навесні 2018 року ми грали на турнірі у Польщі, на який приїхала й East Coast Spartans. Ми тоді з ними виграли – 6:4, а Лістон після гри підійшов до мене і запропонував влітку перебратися до США. Однак мені не дали американську візу, тому я відправився до Канади. З другої спроби я отримав дозвіл на в’їзд до США, причому мені дали візу одразу на десять років.

– І як склався для тебе твій другий сезон у Північній Америці, тепер вже у США?
– Одразу відчук, що рівень команд на порядок вищий, ніж був у Канаді. Але місце в складі я отримав одразу і упродовж сезону мав у кожній грі досить багато ігрового часу. За статистикою я знову став кращим у своїй команді – в 56 матчах закинув 22 шайби і зробив 17 асистів. Що ж до виступу команди, то в регулярній першості ми стали другими, а в плей-оф програли обидва матчі в фіналі й посіли друге місце.

– Що тобі найбільше запам’яталося у другому сезоні?
– Випадок, коли я взимку серед ночі загубився у Нью-Йорку і при цьому в мене ще й розрядився телефон...

– Детальніше можна про нічні пригоди українця в Америці?
– Минулого літа я поступив у Львові в Інфіз на заочний факультет, і в середині січня, коли була пауза в іграх на тиждень, відпросився полетіти додому, щоб скласти зимову сесію. Коли повернувся в Бостон, то команда була в Нью-Джерсі, де наступного дня на нас чекала гра. Прилетівши у Бостон, я одразу автобусом відправився до Нью-Йорка – від нього до Нью-Джерсі лише година їзди. У Нью-Йорк ми прибули о пів на другу ночі, тож нас за місцевими законами одразу поліцейські попросили приміщення автовокзалу залишити. І тут я бачу, що в мене розряджений мобільний телефон, а зарядки немає. Скажу прямо, нічний Нью-Йорк – не те місце, де приємно гуляти вночі зимою. Я більше години бродив вулицями, доки у якогось безхатька побачив підзарядку. Вдень я б в житті не наважився підійти до цієї істоти та ще й з ним спілкуватися, але тоді я йому зрадів так, немов у пустелі побачив колодязь... За якусь годину за мною приїхало авто і відвезло до розтушування команди в Нью-Джерсі. Але й зараз, коли я згадую ту ніч, мені стає моторошно.

– Ти уже трохи розповів про спрямованість на розкриття індивідуального потенціалу молодих хокеїстів у Північній Америці та на командну підготовку в Україні. А в яких компонентах ще різниться тренувальний процес в українських школах у порівнянні з юніорськими і молодіжними командами Канади та США?
–(трохи замислившись)В Україні з дитинства дуже багато уваги приділяється фізичній підготовці на групових тренуваннях, а в Північній Америці уже в юніорах ця сторона підготовки – це самостійна робота, часто з тренерами по «фізиці». А ще у нас в усіх вікових групах головне – результат. А завдання завжди вигравати створює постійний психологічний тиск, що дуже виснажує і не дозволяє діяти в офіційних поєдинках розкуто. А це, в свою чергу, вбиває творчість і в результаті хокей з гри перетворюється для хлопців на рутинну роботу. Знаєте, я і в Канаді, і в Америці від тренувальних занять отримую справжнє задоволення і постійно відчуваю, що розвиваюся та прогресую в ігровому плані, тому готовий тренуватися ледь не цілодобово. Та й задоволення від тренувань і матчів отримую практично однакове. А в Україні частенько тренувальний процес перетворювався немов на таку собі «примусівку», ніби ми відбували важку трудову повинність. Недарма, у нас є приказка, що найкраще тренування – це гра.

– Зараз карантин та й сезон у твоєї команди уже закінчився. Тож ти відпочиваєш?
– До України я повернувся на початку другої декади березня. Першочерговим моїм завданням на період міжсезоння було скласти літню сесію. Але тут почався карантин, тож є час підготуватися до заліків та іспитів. Однак і про тренування не забуваю, адже у тонусі себе необхідно тримати завжди. Звісно, працюю самостійно. Добре, що умови для цього є – ми мешкаємо в Яворові у своєму будинку, тож на подвір’ї місця для мене одного цілком вистачає.

– До речі, ти закінчив середню школу в 2018 році, а в Львівський університет фізкультури поступив у 2019...
– Та школу то я закінчив, а от ЗНО не склав, тому нікуди одразу після школи і не поступав, бо не мав на це права.

– І який саме предмет ти провалив? Ти ж казав, що ніби в школі вчився більш-менш нормально, навіть англійську непогано знав ще до того, як полетів до Північної Америки.
– Я нічого не провалив – мене просто вигнали із ЗНО з української мови. На ЗНО, згідно з правилами, не можна із собою брати ні мобільні телефони, ні будь-які інші ґаджети. Я телефон перед початком ЗНО здав, а про навушники до нього, які були в іншій кишені, забув. От їх у мене спецприладом вже в ході тестування і знайшли. Я намагався пояснити, що як можна скористатися навушниками, коли немає телефону – по чому я буду отримувати інформацію... Але вони навіть нічого слухати не хотіли. Сказали, що для мене ЗНО закінчилося і все – до побачення. Довелося складати ЗНО через рік, коли повернувся додому після першого сезону за океаном. Та може воно було й на краще – перший рік в чужій країні мав можливість повністю зосередитися на хокеї. А то от в січні цього року довелося знаходити вікно між іграми(щоправда, два матчі довелося пропустити),аби прилетіти до Львова на зимову сесію. Добре, що завдяки наявності лекцій та інших навчальних матеріалів на сайті університету, вдалося більш-менш нормально підготуватися до складання заліків та іспитів. Тепер от чекаю завершення карантину, щоб складати уже літню сесію. А вже після цього повернуся до США. Щоправда, наразі ще не можу точно сказати, за яку саме команду гратиму. Однак сто відсотків у Бостоні я не залишуся – треба рухатися вперед і грати на більш високому рівні.

– То, можливо, це буде команда не з США, а з Канади?
– Ні, я гратиму в США. У мене є кілька пропозицій і, в принципі, ми з моїм агентом уже майже вирішили, який варіант виберемо. Але угоду ще не підписано, тож не хочу наперед нічого конкретно казати. Погравши по одному сезону в Канаді та США, скажу, що мені більше до вподоби штати. Та й перспектив там більше і молодіжний хокей, як на мене, нині на трохи більш високому рівні. Можливо, це через те, що в Канаді дуже жорсткий ліміт на легіонерів – лише два хокеїсти у складі. Та й як люди, американці більше мені подобаються, ніж канадці – вони веселіші і живуть цікавіше.

Розмовляв Іван Дупнак